ariuslynx

"...Але, будь ласка, давайте не про війну", -

організатори знов і вкотре просять.

"То що читати?" - брови хаткою гну.

"А про любов. Бо війни всім уже досить".

А про любов - ну добре, нехай про любов.

Коханий, знаєш, я все ходжу по колу.

Без тебе світ тут посипався, от їй-бо.

І навпаки - я зібрана, як ніколи.

Та вже ж збагну, як почистити пилосос

і як втискатись ночами в мульку постіль

Але ти знаєш, сьогодні снився цей сон:

порожнє місто і крик, ніби чийсь постріл.

Ти гладиш згини якоїсь з чужих траншей,

Я обживаю свій паралельний вимір.

Із снів яскравих, ніби альбоми Tashen,

ми повернемось в майбутнє цілком новими.

Так, всім у Києві досить війни, авжеж.

І я мовчу про Слов'янськ і Піски тим паче.

А пух з тополь, дивись, атакує вже -

летить і липне враз на армійський хавчик.

Що про любов... Та все ж про любов кругом.

Цей теплий дощ, ці темні шляхи рядами

і мокрі щоки, і хмари, і полігон

із усіма - й твоїми також - слідами.

2016

ariuslynx

ЗАМІСТЬ ВІРША

осінь

птахи повернулись додому

якої вам ще

поезії

2022

ariuslynx

КАТЕХИЗИС

Що відбувається?

Нас прийшли вбивати.

Нас убивають просто зараз.

Нас убиватимуть далі.

Нас ніколи не вб'ють.

Чому нас хочуть убити?

Ми антитеза

украденої історії, білий камінь,

об який не змикається коло пітьми,

зерна, що їх намагаються поховати,

а вони проростають щоразу

сильнішою мовою,

красивішими дітьми.

Що я обираю?

Бути тромбоцитом у в'язкій крові країни.

Поміж сотень інших кидатися

рубцювати розтяту рану,

зрощувати перебиту жилу.

Безіменна, важка і чесна робота.

Що мене годує?

Чорна лють залізними пальцями

торкається моїх вуст,

пальцями, що пахнуть стервом –

бо вивертала

посеред поля

ворожі нутрощі.

Поки не прийде, я не годна заснути.

Кому я вірю?

Близьким, що стали ще ближчими,

ніби стиснулися в кулак,

аж роблять боляче одне одному.

Щоранку цим болем

повертаюся до життя.

Щовечора у молитві

перелічую імена.

Не знаю іншого бога, крім війська.

Як я молюся?

Нехай тобі

ніхто нічого ніколи не заподіє.

І цілую фото у телефоні.

Кого перекреслюю?

Тих, що

стартують з війни, як з трампліну,

летять високо, так високо,

що й кров'ю майже не пахне.

Тих, що

вираховують, скільки можна витиснути

із цієї війни: статусу, посиленого інтересу, шани або жалю.

Тих, що

стають упевнено, професійно

коментаторами війни,

поки інші несуть на хребтах

найбруднішу її роботу.

Від чого застерігаю?

Коли звертаєтеся на обтічне "ви"

до уявленої спільноти,

аби розбудити емпатію –

лють поточується і вихиляє стегнами,

ніби портова дівка.

Мертві цивільні робляться двічі мертвими,

якщо не сказати, що їх

саме убито,

і як,

і ким.

Яка буде відповідь?

Надішлють блок

дорослих памперсів, ляльку,

трамадолу почату пачку –

три пігулки у блістері.

Що нам робити?

Ми мусимо убивати.

Довге двадцяте століття

закінчилося саме цим.

Це тепер наш хліб щоденний.

Захиститися, помститися. Убивати.

Допомагати вбивати.

Подивіться, на що нас перетворили.

Що говорити всім?

Промовляйте слово "вбивати",

хай прописується в свідомості.

Нікому не залишили бодай ілюзії вибору:

нас прийшли вбивати

вчергове

лютневого ранку.

Всі квитки старої мови погашено,

лишився один:

чесне слово "вбивати".

Всім і кажіть:

не молитися і не плакати,

не підписувати петиції,

не посвячувати цю землю

всеможливим богам –

лише вбивати за неї.

Хто почує?

А як прийде хто, і стане поруч, і скаже –

убиватиму разом із тобою, для тебе,

несімо цю війну, цей мішок із тілами,

спільно, або

я принаймні не відвертатимусь

од очей твоїх мертвих,

од страшної відплати за них –

то хіба з таким

говорити й далі.

ariuslynx

Марія із Маріуполя на держкордоні з Польщею

Перечитує список із непрощѐнного і непро̀щеного

Марії із Маріуполя вітер волосся пестить

Марія носить на шиї смерть, ніби натільний хрестик

Переживає: «Хоч би не думали, що начепила таке навмисне»

Марія ту смерть прикриває червоним намистом

Марія тішиться дуже намистом, а ще — зеленими кедами

У неї серце розбите бомбами і ракетами

Шкіра її тонка, за відчуттями — ніби обідрана

Якби ж вона могла плакати, то сльози б лилися відрами

Вона би викричала, нігтями видрала дірку у часопросторі

Багажник Маріїної машини заповнений помстою

Цілеспрямованою, високоточною, контрабандною

Марія кутає помсту у пледик з мультяшними пандами

Рожевий, плюшевий пледик, приємний на дотик

Марія із Маріуполя фотографує рудого котика

Фотографує пташечку, що пролітає над площею

Повільно рухається черга на держкордоні з Польщею

Марія лається: «Чого так довго, ну що там усі стали?»

Маріїн скелет — із найміцнішої азовсталі

Марія думає: «Якщо сьогодні все добре піде —

Доїду до Львова, а завтра уже на південь»

Помста в її багажнику — смертоносна, люта, позазаконна

Марія збирала її поза межами й поза кордонами

України, Польщі, Європи та видимого світу

Марія має тепер багато знайомих, ну, знаєте, звідти,

Куди дід перевозить човном і в дорозі цитує Гомера

Ті знайомі говорять Марії: «І що з того, що ми померли?

У нас тут свій Маріуполь, бач, який гарний

У мертвих теж є що передати для армії

У нас довжелезні списки непро̀щеного й непрощѐнного

Наша помста виросла із домів, що згоріли дощенту

Помстою би вхерачить стерв’ятників, що на згарищі гні̀здяться

Зможеш, Маріє? Ти ж добре знаєшся на логістиці»

І ось Марія на українсько-польському держкордоні

Щебече із прикордонниками, прикордонники мочать коні

Марія сміється, сміх виблискує, мов розсипаються перли

Вона думає: «Як мені зрозуміти — я ще жива чи уже умерла?»

Помста в багажнику в неї холодна, важка, але серце її гріє

Маріуполь тим часом чекає. Чекає свою Марію

Марина Пономаренко

ariuslynx

Може, саме тепер і варто почати.

І скільки б не переконував себе, що не час,

що не слід наосліп вимовляти слова,

які не закладено в голос,

яких немає в книгах із минулого життя,

скільки б не захлинався порожнім, безсловесним

повітрям цієї весни, пекучим, безмовним

повітрям літа,

а виходить, що мова сильніша за страх мовчання,

вона має заповнювати собою нагрудні кишені життя,

вона має огортати місця, де збираються люди,

де вони потребують говорити про себе так,

щоби їх відтепер завжди

упізнавали за голосом.

Виходить, що мова, як березнева застуда, сиділа

в наших легенях, обтяжуючи їх, наче одяг на втікачах,

що долають уплав обморожене річище.

Правдоподібно також, що позбавлені голосу, ми не стаємо

чеснішими перед собою в своєму мовчанні.

Так, мовби відмовляємось від права співу в загальному хорі,

боячись сфальшивити, боячись не попасти.

І стоїть тиша за нами, мов незасіяне поле.

І стоїть німота, мов завалені камінням криниці.

Може, саме це – наш острах, наша зневіра

і пояснюють цю несамовиту мовчанку гірких очевидців,

котрі бачили все, котрі мають свідчити,

співом виказуючи убивць,

голосом озиваючи право.

Має вестись сівба опівнічного звуку,

має творитися марево ранкового співу.

Є в цьому всьому тривога. Оскільки є в цьому всьому вага.

15.06.22