?

Log in

No account? Create an account

Ірина Цілик

"...Але, будь ласка, давайте не про війну", -

організатори знов і вкотре просять.

"То що читати?" - брови хаткою гну.

"А про любов. Бо війни всім уже досить".

А про любов - ну добре, нехай про любов.

Коханий, знаєш, я все ходжу по колу.

Без тебе світ тут посипався, от їй-бо.

І навпаки - я зібрана, як ніколи.

Та вже ж збагну, як почистити пилосос

і як втискатись ночами в мульку постіль

Але ти знаєш, сьогодні снився цей сон:

порожнє місто і крик, ніби чийсь постріл.

Ти гладиш згини якоїсь з чужих траншей,

Я обживаю свій паралельний вимір.

Із снів яскравих, ніби альбоми Tashen,

ми повернемось в майбутнє цілком новими.

Так, всім у Києві досить війни, авжеж.

І я мовчу про Слов'янськ і Піски тим паче.

А пух з тополь, дивись, атакує вже -

летить і липне враз на армійський хавчик.

Що про любов... Та все ж про любов кругом.

Цей теплий дощ, ці темні шляхи рядами

і мокрі щоки, і хмари, і полігон

із усіма - й твоїми також - слідами.

2016

Tags:

Ігор Мітров

ЗАМІСТЬ ВІРША

осінь

птахи повернулись додому

якої вам ще

поезії

2022

Катерина Калитко

КАТЕХИЗИС

Що відбувається?

Нас прийшли вбивати.

Нас убивають просто зараз.

Нас убиватимуть далі.

Нас ніколи не вб'ють.

Чому нас хочуть убити?

Ми антитеза

украденої історії, білий камінь,

об який не змикається коло пітьми,

зерна, що їх намагаються поховати,

а вони проростають щоразу

сильнішою мовою,

красивішими дітьми.

Що я обираю?

Бути тромбоцитом у в'язкій крові країни.

Поміж сотень інших кидатися

рубцювати розтяту рану,

зрощувати перебиту жилу.

Безіменна, важка і чесна робота.

Що мене годує?

Чорна лють залізними пальцями

торкається моїх вуст,

пальцями, що пахнуть стервом –

бо вивертала

посеред поля

ворожі нутрощі.

Поки не прийде, я не годна заснути.

Кому я вірю?

Близьким, що стали ще ближчими,

ніби стиснулися в кулак,

аж роблять боляче одне одному.

Щоранку цим болем

повертаюся до життя.

Щовечора у молитві

перелічую імена.

Не знаю іншого бога, крім війська.

Як я молюся?

Нехай тобі

ніхто нічого ніколи не заподіє.

І цілую фото у телефоні.

Кого перекреслюю?

Тих, що

стартують з війни, як з трампліну,

летять високо, так високо,

що й кров'ю майже не пахне.

Тих, що

вираховують, скільки можна витиснути

із цієї війни: статусу, посиленого інтересу, шани або жалю.

Тих, що

стають упевнено, професійно

коментаторами війни,

поки інші несуть на хребтах

найбруднішу її роботу.

Від чого застерігаю?

Коли звертаєтеся на обтічне "ви"

до уявленої спільноти,

аби розбудити емпатію –

лють поточується і вихиляє стегнами,

ніби портова дівка.

Мертві цивільні робляться двічі мертвими,

якщо не сказати, що їх

саме убито,

і як,

і ким.

Яка буде відповідь?

Надішлють блок

дорослих памперсів, ляльку,

трамадолу почату пачку –

три пігулки у блістері.

Що нам робити?

Ми мусимо убивати.

Довге двадцяте століття

закінчилося саме цим.

Це тепер наш хліб щоденний.

Захиститися, помститися. Убивати.

Допомагати вбивати.

Подивіться, на що нас перетворили.

Що говорити всім?

Промовляйте слово "вбивати",

хай прописується в свідомості.

Нікому не залишили бодай ілюзії вибору:

нас прийшли вбивати

вчергове

лютневого ранку.

Всі квитки старої мови погашено,

лишився один:

чесне слово "вбивати".

Всім і кажіть:

не молитися і не плакати,

не підписувати петиції,

не посвячувати цю землю

всеможливим богам –

лише вбивати за неї.

Хто почує?

А як прийде хто, і стане поруч, і скаже –

убиватиму разом із тобою, для тебе,

несімо цю війну, цей мішок із тілами,

спільно, або

я принаймні не відвертатимусь

од очей твоїх мертвих,

од страшної відплати за них –

то хіба з таким

говорити й далі.

Марина Пономаренко

Марія із Маріуполя на держкордоні з Польщею

Перечитує список із непрощѐнного і непро̀щеного

Марії із Маріуполя вітер волосся пестить

Марія носить на шиї смерть, ніби натільний хрестик

Переживає: «Хоч би не думали, що начепила таке навмисне»

Марія ту смерть прикриває червоним намистом

Марія тішиться дуже намистом, а ще — зеленими кедами

У неї серце розбите бомбами і ракетами

Шкіра її тонка, за відчуттями — ніби обідрана

Якби ж вона могла плакати, то сльози б лилися відрами

Вона би викричала, нігтями видрала дірку у часопросторі

Багажник Маріїної машини заповнений помстою

Цілеспрямованою, високоточною, контрабандною

Марія кутає помсту у пледик з мультяшними пандами

Рожевий, плюшевий пледик, приємний на дотик

Марія із Маріуполя фотографує рудого котика

Фотографує пташечку, що пролітає над площею

Повільно рухається черга на держкордоні з Польщею

Марія лається: «Чого так довго, ну що там усі стали?»

Маріїн скелет — із найміцнішої азовсталі

Марія думає: «Якщо сьогодні все добре піде —

Доїду до Львова, а завтра уже на південь»

Помста в її багажнику — смертоносна, люта, позазаконна

Марія збирала її поза межами й поза кордонами

України, Польщі, Європи та видимого світу

Марія має тепер багато знайомих, ну, знаєте, звідти,

Куди дід перевозить човном і в дорозі цитує Гомера

Ті знайомі говорять Марії: «І що з того, що ми померли?

У нас тут свій Маріуполь, бач, який гарний

У мертвих теж є що передати для армії

У нас довжелезні списки непро̀щеного й непрощѐнного

Наша помста виросла із домів, що згоріли дощенту

Помстою би вхерачить стерв’ятників, що на згарищі гні̀здяться

Зможеш, Маріє? Ти ж добре знаєшся на логістиці»

І ось Марія на українсько-польському держкордоні

Щебече із прикордонниками, прикордонники мочать коні

Марія сміється, сміх виблискує, мов розсипаються перли

Вона думає: «Як мені зрозуміти — я ще жива чи уже умерла?»

Помста в багажнику в неї холодна, важка, але серце її гріє

Маріуполь тим часом чекає. Чекає свою Марію

Марина Пономаренко

Катерина Бабкіна

літо довге. послухай, ми будемо жити вічно.
абрикосів буде дедалі більше, і дика м’ята
проростатиме крізь асфальт за містом, і чайки звичними
колами над лиманом щовечора будуть злітати.
літо безкінечне. поглянь лише на яблука і на груші,
не було стільки груш, говорять, з другої світової.
море уночі приносить скельця, рожеві мушлі,
ніби залишає привіти і натяки нам з тобою.
літо кругле, ніби горіх, не віддасть завчасно
таємниць своїх, - ніхто його не розколе.
що нам з того, що груші знову вродили чомусь так рясно,
ми ж з тобою – ні, не закінчимося ніколи.
літо всюди. ніхто насправді нічого не обирає.
все, що має – стається, все буде правильно, значить.
літо добре. ми будемо вічно жити, я точно знаю.
всі спасуться, мені сказали. усім пробачать.
Катерина Бабкіна, 2017

__________________

Не усім пробачать.

Сергій Жадан

Може, саме тепер і варто почати.

І скільки б не переконував себе, що не час,

що не слід наосліп вимовляти слова,

які не закладено в голос,

яких немає в книгах із минулого життя,

скільки б не захлинався порожнім, безсловесним

повітрям цієї весни, пекучим, безмовним

повітрям літа,

а виходить, що мова сильніша за страх мовчання,

вона має заповнювати собою нагрудні кишені життя,

вона має огортати місця, де збираються люди,

де вони потребують говорити про себе так,

щоби їх відтепер завжди

упізнавали за голосом.

Виходить, що мова, як березнева застуда, сиділа

в наших легенях, обтяжуючи їх, наче одяг на втікачах,

що долають уплав обморожене річище.

Правдоподібно також, що позбавлені голосу, ми не стаємо

чеснішими перед собою в своєму мовчанні.

Так, мовби відмовляємось від права співу в загальному хорі,

боячись сфальшивити, боячись не попасти.

І стоїть тиша за нами, мов незасіяне поле.

І стоїть німота, мов завалені камінням криниці.

Може, саме це – наш острах, наша зневіра

і пояснюють цю несамовиту мовчанку гірких очевидців,

котрі бачили все, котрі мають свідчити,

співом виказуючи убивць,

голосом озиваючи право.

Має вестись сівба опівнічного звуку,

має творитися марево ранкового співу.

Є в цьому всьому тривога. Оскільки є в цьому всьому вага.

15.06.22

Tags:

Георги Господинов


ЩО РОБИТЬ СВІТ, ДОКИ ЧЕКАЄ КІНЦЯ
Миє вікна.
Щоб краще бачити те, що втрачає.
Впорядковує домашню бібліотеку. Виймає
книжку за книжкою. Гортає. Ставить назад.
Витирає з усього пил. Життя
накопичує пил. Щоправда, й про смерть кажуть так само: з пилу
постали і в пил обернемось… Ви знаєте.
Вмикає пилосос. Доки він реве, можна й собі
поревіти досхочу. Прибирати і плакати, як робила моя мати.
Що ще робить світ?..
Перевіряє дитячі домашні. Пече
торт із залишків печива.
Лише прості речі рятують.
Вигадує собі собак і гуляє з ними старими вулицями.
Передивляється фільми, які вже бачив. Усі йому до вподоби. Там
цілуються, уявіть лиш – цілуються, ходять по парку, сидять на лавках.
Читає Посібник із садівництва і Листи до Луцілія.
Зависає у неті.
Розгортає альбоми: ось тут
мені чотири, тут ми всі разом одного літа в Созополі.
Довго пришиває якийсь ґудзик.
Заточує олівці, ламає і знову заточує.
Потім довго лежить у темряві й думає:
лише б не рахувати чисел,
лише б не рахувати,
лише б…

(переклав Остап Сливинський)

Какво прави светът, докато чака да свърши

Георги Господинов

Мие прозорци.
Да вижда по-ясно това, което изгубва.
Подрежда книгите в библиотеката. Вади
една по една. Зачита се. После ги слага обратно.
Бърше праха навсякъде. Животът
събира прах. Макар да казват, че и смъртта… прах при праха и прочие.
Пуска прахосмукачка – докато вие,
можеш да виеш на воля. Да чистиш и плачеш, както правеше майка ми.
Какво още прави светът…
Проверява домашните на децата. Прави
домашна торта с последните сухи бисквити.
Само прости неща спасяват.
Измисля си кучета и ги разхожда по старите улици.
Гледа филми, които вече е гледал. Харесват му всичките. Там
се целуват, за бога, целуват се, ходят в парка, сядат по пейките…
Чете Наръчник на градинаря и Писма до Луцилий.
Виси на компютъра.
Отваря албумите, тук
съм на четири, тук сме заедно всички едно лято в Созопол.
Шие дълго някакво копче…
Подостря моливи, чупи и пак ги подостря.
После дълго лежи в тъмното и опитва
само да не брои числа,
само да не брои,
само да не…

13 април 2020

Остап Сливинський

**
Не бійтеся, війна не передається слиною,
навіть кров’ю не передається, що дивно.
Наш одяг досить попрати і надворі розвісити.
З нами не обов’язково мовчати, ми підтримаємо
розмову про музику й вина, про довгі
вечірки на пляжі, це нас не образить. Мовчання
не знешкоджує, не виправдовує, не уласкавлює.
Я знаю, що вас бентежить: у нас все було надто
схоже до вашого.
Тож хай ми будемо прибульцями з дзеркала.
Ваші оборонні закляття
ми записали кирилицею, де все навпаки, і тому
ми накликали біса, замість його віднадити.
Або хай будемо, ніби підлітки, що позиченою у вас
автівкою заїхали, куди не треба.
Хай: ми не хочемо вас ще більше засмучувати.
Ми вмиємося повітрям із порожнього крану,
вип’ємо тінь від пляшки. Поділимося
одним швидкорозчинним сном.
А вранці напишемо все назад, визбираємо
кожну кульку ртуті з підлоги вашого доброго дому
— і повернемось.

29. 05. 2022

Сергей Тимофеев

ОДНО ЖЕЛАНИЕ
Чтобы Путина и его генералов,
И его администрацию,
И лидеров этой его «Единой России»
Построили в одну колонну
Где-нибудь на Донбассе
И заставили есть
Украинскую землю
Сколько влезет,
Сколько поместится,
Сколько утрамбуется.
Ешьте от пуза,
Ешьте её,
Удобренную кровью и потом,
Тёплую из-под солнца,
Ту самую, желанную.
Жуйте её, как гусеницы танков,
Валиками ваших губ,
Толкайте в себя тягачами языков,
Всасывайте пыль с поверхности
В свои рты как в воронки взрывов.
Только не говорите «Хватит!»
Как вы не говорите это сейчас.
Наешьтесь досыта,
До отвращения,
Изюмом её чернозёма,
Потоками её почвы.
И так и застыньте,
Рухнув с чёрными ртами
И потёками
Чёрной слюны.

Profile

Grace
ariuslynx
ariuslynx

Latest Month

November 2022
S M T W T F S
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   

Tags

Syndicate

RSS Atom

Comments

  • ariuslynx
    24 Nov 2022, 10:25
    ВЫМИР. Слово!
  • ariuslynx
    23 Jun 2022, 17:59
    "Тёплую из-под солнца" это по-моему особенно хорошо
  • ariuslynx
    23 Jun 2022, 14:50
    «Немножко Финляндии».
  • ariuslynx
    23 Jun 2022, 14:43
    Хотят ли русские войны



    www.youtube.com/watch?v=dDmR1l8-Q30




    Берлин, 9 мая. Корреспонденты «Россия, Мир, Завтра» опрашивают истинных патриотов СССР насчет победы

    Наши читатели сняли…
  • ariuslynx
    23 Jun 2022, 13:52
    Европейские и русские прекраснодушные белопальтошники морщат носик от фото из Бучи. Одни не помут поверить в такую реальность, вторые считают их постановкой.
    Чего стоит русская поэзия, если на ней…
Powered by LiveJournal.com
Designed by Terri McAllister